Соснівка (Оцитель): тисяча років серед поліських лісів і вод

Від загадкової назви та давньоруського поселення — через скляну гуту, магнатські маєтки й гомінкі ярмарки — до меліоративних каналів, авторського сиру й єдиного в Україні центру пастуших собак.

Серед лісів, боліт і повільних вод Українського Полісся, за майже чотири десятки кілометрів від Вишгорода, причаїлося невелике село Соснівка. Офіційні реєстри й досі пам'ятають його людним — понад триста дворів, — але насправді тут лишилося близько ста шістдесяти мешканців. Тиша, проте, оманлива: за нею — щонайменше тисяча років безперервної історії, у якій сплелися князівські володіння, скляне ремесло, ярмарки, війни, голод і вперте сільське відродження.

Загадка, з якої починається село

Перш ніж розповідати історію Соснівки, доводиться розгадувати її ім'я — бо до 1946 року село звалося Оцитель, і саме ця назва ховає одну з найцікавіших таємниць Іванківщини.

Річ у тім, що єдиної, усталеної форми вона ніколи не мала. В історичних документах назву записували щонайменше у двох десятках варіантів: Уцитель, Очитель, Овчитель, Овцітель, Оцитіль, Обчитель та інших. Уже сам цей факт робить село унікальним серед поліських поселень — мало яка громада може похвалитися двадцятьма варіаціями власного імені.

Звідки ж воно взялося? Тут думки розходяться, і кожна версія по-своєму промовиста:

• Від «учителя». Місцевий переказ розповідає про чоловіка, який колись навчав селян грамоті; від нього нібито й пішла назва.
• Від «оцту». Відомий київський краєзнавець ХІХ століття Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» (1864) виводив назву Оцитель саме від слова оцет.
• Від «овець і телят». За спогадами старожилів, аж до 1953 року побутувала форма Овцитель — її пояснювали простим господарським «овцы и телята».

7 березня 1946 року указом Президії Верховної Ради УРСР село нарешті дістало сучасну, прозору й мирну назву — Соснівка. Але старе ім'я нікуди не зникло: у метричних книгах, архівних описах і людській пам'яті Оцитель живе й досі.

Найдавніші сліди: від бронзи до Київської Русі

Люди оселилися на цій землі задовго до перших літописів. Археологічні знахідки — зокрема уламки ліпної кераміки — свідчать, що поселення тут існувало ще за доби бронзи, за багато століть до нашої ери. А безперервне заселення місцевості простежується щонайменше з кінця Х — початку ХІ століття, тобто від часів Київської Русі.

Отже, навіть якщо офіційні довідники умовно датують заснування села 1600 роком (за першими документальними згадками), справжній вік цього куточка Полісся вимірюється тисячоліттями.

Скло, вода і млин: перші писемні згадки

Уперше на письмі Оцитель — разом із сусідньою Гутою Скляною — з'являється в атласах Речі Посполитої XVI–XVII століть. І це не випадковість: саме скло зробило ці місця помітними.

Поліське гутництво — давнє ремесло виготовлення скла — розквітло тут не з примхи, а з географії. Для скловаріння потрібні три речі: кварцовий пісок, вапно та поташ, який добували, спалюючи дерево. Усього цього на лісистому, болотистому Поліссі було вдосталь, тож саме Київське, Чернігівське та Волинське Полісся стали серцем українського склярства. Сама ж назва ремесла походить від гути — великої конусоподібної будівлі зі скловарною піччю, де в глиняних тиглях при шаленій температурі сплавляли пісок, вапняк і поташ. У середині XVII століття на теренах Київщини, Полтавщини й Чернігівщини діяло близько двох десятків таких гут, а тогочасні майстри прославилися фігурним посудом — пляшками й штофами у вигляді ведмедів, баранів, коней і качок.

Оцительська гута варила скло аж до 1886 року, ставши, по суті, одним із перших промислових підприємств на території сучасної Іванківської громади. А поряд, на греблі великого ставу, оберталося колесо водяного млина — серце місцевого господарства.

Під крилом магнатів: Іванківський маєток

Упродовж століть Оцитель належав до Іванківського маєтку, а отже — до низки гучних шляхетських і магнатських родів. Його власниками в різні часи були Гулевичі, Конєцпольські, Поцеї та князі Любомирські. Найдовше село перебувало під рукою саме Любомирських, які залишили помітний слід в історії краю.

З цим маєтком пов'язана й одна колоритна постать. Як свідчить дослідження Галини Лозко «Лозки та Гулевичі в XV–XVII ст.», серед володінь Ганни Гулевичівни — племінниці славетної Галшки Гулевичівни, фундаторки Київського братського монастиря, — згадується і «Обчитель (Оцитель)». Ганна, дружина Лавріна Лозки, жертвувала на київські школи та монастирі й була жива ще 1651 року. Так маленьке поліське село виявляється вписаним у велику історію української шляхти доби бароко.

Ганна Гулевичівна, племінниця Галшки, як уже зазначалося, була одружена з рідним братом Степана Лозки — Лавріном Лозкою і жила також на Київщині. Часто дослідники плутали цих двох жінок. Тим більше, що й Ганна (Анна) Гулевичівна-Лозчина фундувала на школи та монастирі в Києві, про що є чимало документальних записів, наприклад: "Випис із книг гродських воєводства Київського 3 червня 1629 року про пожертвування Ганною Гулевичівною Лавріновою Лозкиною Кирилівському монастирю плацу в Києві" — Оп. № 7 (Описание рукописей церковно-археоло-гического музея при Киевской духовной академии. - Составил Н. Петров, Выпуск І, К., 1875, ст. 185). Вона жила ще в 1651 році. Мала маєтки: Красну Луку з двома руднями на річці Талі (Радомишльський повіт на північ від Іванкова), Мойсейковщина, село Феневичі, Обчитель (Оцитель) і неіснуюче нині поселення Лавринів (Лавринівка), назване так за іменем її чоловіка Лавріна Лозка. Овдовівши, Ганна в другому шлюбі була за Ярошем Кирдеєм-Козинським.

Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття Оцитель, як і вся Київщина, опинився у складі Російської імперії. Ревізія 1811 року нарахувала тут 151 особу, з них 141 кріпака — село тоді належало до Наталінського фільварку разом із Феневичами, Руднею Тальською та Слободою Ракитною.

Переломним став 1861 рік і скасування кріпацтва. Уже 1867 року шістдесят оцительських господарів викупили земельні наділи у князя Костянтина Любомирського, скориставшись позиками Селянського поземельного банку. Кожне господарство дістало приблизно по 21 гектару — і вперше за багато поколінь селяни стали господарями власної землі.

Золота доба: село на зламі століть

Початок ХХ століття був для Оцителя часом розквіту. У 1900 році тут мешкало 983 особи; працювали школа грамоти, кузня, водяний млин і три вітряки.

Громада дбала й про духовне. У 1904 році селяни ухвалили будувати храм, і вже за чотири роки, 1908-го, освятили церкву Різдва Пресвятої Богородиці — вона стане духовним осердям села майже на пів століття.

Не бракувало й підприємливості. Із 1905 по 1917 рік біля Горілого болота діяв лісопильний завод братів Горенштейнів і Графманів, обладнаний двома локомобільними двигунами — як на ті часи, цілком сучасне виробництво. А справжньою візитівкою стала Оцительська ярмарка: від 1915 року вона збиралася щомісяця, десятого числа, і стягувала торгівців та покупців з усієї округи. Населення села на той час уже перевищувало 1300 осіб.

Революції, війни й перша рада

Спокій довго не тривав. У 1915 році в Оцителі спалахнуло гостре протистояння між поміщицькою адміністрацією та селянами — конфлікт завершився жертвами, арештами й судовими процесами. Тоді ж, на фронтах Першої світової війни, воювали десятки оцительців: хтось загинув, хтось був поранений, хтось пройшов через полон.

Революційні роки принесли й перші паростки самоврядування. 13 липня 1917 року в селі створили Оцительську сільську раду, а вже восени, за Третім Універсалом Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, край увійшов до складу Української Народної Республіки. У роки визвольних змагань околиці села не раз згадувалися в урядових звітах УНР.

Чорні роки: колективізація і Голодомор

Утвердження радянської влади докорінно зламало звичний устрій. У 1920-х роках тут створили комітет незаможних селян, споживче товариство та меліоративне об'єднання, запровадили систему продовольчих податків. А наприкінці десятиліття почалася колективізація: 1930 року постала сільськогосподарська артіль, тоді ж заможніших господарів спіткали розкуркулення, конфіскація майна й депортації до Сибіру.

Та найбільшою трагедією став Голодомор 1932–1933 років. За встановленими даними, у селі тоді померло 126 людей; підвищена смертність трималася й наступного року. Світлину тих років — збори оцительських колгоспників на початку 1930-х — донині зберігає Іванківський історико-краєзнавчий музей.

У 1937–1938 роках двоє мешканців стали жертвами сталінського «великого терору». Сьогодні їхній прах спочиває в Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» — серед тисяч безіменних жертв режиму.

Війна і відбудова

Друга світова війна забрала ще один тяжкий пай. На фронтах загинули 118 уродженців Оцителя, ще 55 мешканців були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

У повоєнні роки село відбудовувалося: звели будинок культури, почали електрифікацію, розвивали інфраструктуру. У середині 1950-х тут знову мешкало понад тисячу осіб — здавалося, життя повертається у звичне русло.

Втрата храму

1960 рік став переломним і болючим. Ліквідували Соснівську сільраду та колгосп імені Леніна, а село приєднали до Феневицької сільради. Того ж року влада ухвалила знести церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Остаточно храм розібрали 1965 року, а отриману цеглу й матеріали пустили на будівництво шкільної прибудови.

Для багатьох жителів це й донині лишається однією з найгіркіших сторінок місцевої історії.

Країна каналів і шлюзів

Окрема, майже інженерна гордість Соснівки — її водна система. Село оточене болотами, ставками й каналами, і це не лише природа, а й людська праця: у 1974 році тут провели масштабну меліорацію, створивши складну мережу шлюзів і каналів.

До системи входять водойми з промовистими назвами — Кокове, Просяне, Зелене, Микитівське, В'юнища та інші. Вода через канали відводиться до річки Здвиж, рівень якої приблизно на п'ятнадцять метрів нижчий за рівень окремих ставків. Саме ця рукотворна гідротехніка десятиліттями осушувала землі й давала змогу господарювати серед боліт.

Соснівка сьогодні

Сучасна Соснівка — невелике, але самобутнє поліське село. Тут є магазин, кафе, бібліотека, клуб та історичний музей. І попри відтік молоді й демографічні труднощі, село не лише живе, а й дивує.

Особлива його гордість — дресирувальний центр «Династія», заснований Артемом Подліним і Мариною Німченко. Це єдиний в Україні постійно діючий майданчик для тренувань і міжнародних змагань пастуших собак — слава, якій позаздрило б і чимало великих міст.

Ще одна родзинка — сирне ательє родини Кириленків, де виготовляють авторські сири з молока швейцарських кіз зааненської породи. Старовинне поліське село, що колись варило скло, нині варить сир — і знов знаходить, чим здивувати світ.

Замість епілогу

Історія Соснівки — це, по суті, історія всього українського Полісся в мініатюрі. У ній сплелися магнатські маєтки й селянська праця, ярмарки й війни, трагедії й перемоги, старовинні гути й сучасні фермерські господарства.

Минуле цього невеликого села нагадує просту, але важливу істину: справжня історія України творилася не лише у столицях і великих містах, а й у таких місцях, як Соснівка, де кожне покоління лишало свій слід на рідній землі.

Довідка про село

Джерела

1. Кожем'яченко В. Матеріали з історії села Соснівка (Оцитель) Іванківщини. — Дослідник історії краю; матеріали Іванківського історико-краєзнавчого музею.
2. Соснівка (Вишгородський район) // Вікіпедія. — URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Соснівка_(Вишгородський_район)
3. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. — Київ, 1864 (щодо походження назви «Оцитель»).
4. Лозко Г. Лозки та Гулевичі в XV–XVII ст. — URL: https://gulevich.net/statiy.files/l_gg.htm
5. Гутництво // Вікіпедія. — URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Гутництво
6. Гутництво // Українські традиції. — URL: https://traditions.in.ua/remesla/1557-gutnytstvo
7. Метричні (актові) книги с. Оцитель // Державний архів Київської області (ДАКО). — URL: https://opisi.dako.gov.ua
8. Збори колгоспників, с. Оцитель [фото, поч. 1930-х рр.] // Голодомор: Україна пам'ятає. Іванківський історико-краєзнавчий музей. — URL: http://holodomor-era.history.org.ua/item/0002134
9. Атласи Речі Посполитої XVI–XVII ст. (перші писемні згадки про Оцитель та Гуту Скляну).
10. Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» (місце поховання жертв репресій 1937–1938 рр.).

Матеріал підготовлено для сайту Іванківської громади на основі краєзнавчих досліджень В. Кожем'яченка з доповненнями за архівними та довідковими джерелами.